Ви коли-небудь задумувалися, як створюється лялька? Не та, заводська, штампована на конвеєрі. А народжена людськими руками. Та, яка житиме унікальною та неповторною, бо в неї вкладена не лише ручна праця майстра, а й душа, своєрідний посил до світу. 

Ми вже розповідали нашим читачам про лялькарку з Дніпра Юлію Пелюх, яка наразі створює свої шедеври, працюючи у Польщі. Своєю творчістю майстриня тримає енергетичний зв'язок з рідною країною та передає світові нинішній настрій кожного українця, світло всередині душі кожної нашої людини. 

Запропонували пані Юлії розповісти вам історію однієї ляльки з її власного творчого доробку.

Пані Юліє, яка Ваша лялька – улюблена? 

Мені здається, що це завжди нова передостання лялька. Зараз це звісно композиція «Дім», яку я представляла у Празі на міжнародній виставці Doll Prague.

Розкажіть її історію.

Для мене це знакова робота, бо я почала її створювати ще в травні 2022. Після переїзду до Гданська я ще не мала повного набору інструментів. Душа відчувала біль, сум, розпач і розгубленість, а руки шукали розради. Коли дівчатка зібрали мені інструменти і матеріали та надіслали поштою до Польщі, я одразу почала процес народження. Звісно, з думками лише про рідний дім. 

В жовтні 2024 року народилася композиція «Дім». 

Про що ця лялька? Як особисто Ви її опишете?

Цю ляльку чудово характеризують поетичні рядки Ліни Костенко. 

Я скрізь своя, і я ніде не дома.
Душа летить у посвіті епох.
І де цей шлях почався, - невідомо.
І де урветься, знає тільки Бог.

Візуально це дівчинка, яка сидить на морському пірсі і обіймає Альбатроса, якому я дала ім’я Валєра – це моє альтер его. А він обіймає маленький будиночок. 

Вони в купальних костюмах, в руках літній солом’яний капелюх із квітами та шовковою стрічкою. Це все, що на цю мить є у дівчинки. Це так мало, але так багато… розсипані мушлі по пірсу із кошика, як рефлексійні думки з минулого життя. Це два образи в одному, їх не можна аналізувати і розглядати окремо. 

Я впевнена, що наш «дім» завжди в серці і там, де наше серце, де наші кохані і рідні люди. А моє – розірвано на шматки по різних країнах.

Як відреагували Ваші знайомі на цю композицію?

Цікаво те, що зі мною в Гданську є родина з дітками, яка теж втекла від війни. 6-ти річний хлопчик, коли побачив ляльку, сказав: «Мамо, дивись, навіть пташка має власний дім». Тоді я зрозуміла, що мою думку вловила дитина, а це для мене найцінніший відгук, бо він щирий. Все стиснулося всередині, бо, як дорослий, відчуваєш ту глибину трагедії. 

Що зробили з нами, з дітьми, з країною загалом? В такі миті розумієш, що творчість потрібна, як ніколи раніше. Бо це мій спосіб виражати думки і емоції. Я хочу, щоб люди бачили, що відчуває кожен українець, щоб не забували про війну, щоб знали, хто ми насправді – скільки сили і волі всередині кожного з нас. Українці втомлені – так, але незламні.