На малій сцені театру Шевченка як завжди з аншлагом презентували нову постановку. Цього разу це музична комедія «Компаньйонки» за п’єсою сучасної драматругині Наталії Ігнатьєвої. Вона про життєвий шлях, який іноді приводе зовсім не до того, про що мріялося.

Режисерка-постановниця Ольга Волошина дещо внесла корективи у літературний матеріал. У підсумку події, які мали б розгортатися на Закарпатті у першій третині ХХ століття, відбуваються у наш час.  

– Сюжетну лінію створила наша театралка, завліт запорізького театру, відома драматургиня Наталія Ігнатьєва. Тут власне сюжет життєвий. Як Шекспір казав, що ми всі в житті актори, то мені. Як режисеру, дуже сподобалося, як у нас величезні політики грають такий величезний театр. Хочуть бути такими відомими акторами. Маніпулюють країнами. А у цій виставі просто люди потрапляють в якусь життєву ситуацію, з якої треба знайти якийсь вихід. Починають шукати і якось воно само виводить до того, що вони потрапляють в акторську діяльність. Спочатку вони не розуміють, що це. Вони грають, веселяться там, радіють. Якось для глядачів кажуть, це наче розвага така. Все починається з розваги, а потім вони розуміють, що а це власне і є те, що їм подобається. Що це і є їхнє життя. Вони виходять із такої самодіяльної гри, набуть, вже на таку професійну стежину, театральну. Починають вони з якихось афіш, з якихось проєктів. Як народжується театр, який не сформований ще. Як люди почувають себе в житті і в театрі. Власне це така вистава театр в театрі. Ми в театрі. У нас є ситуація і ми граємо в театрі. Тут весь сюжет скомпонований, що таке театр і хто до нього як приходить,  – розповіла Ольга Волошина.

Головні героїні п’єси, Магда та Марія, несподівано для себе відкривають: коли все в житті йде шкереберть, то найкращі ліки – гра. Перевтілення й театр. Вони змінюють образи, співають, жартують, танцюють. Відкрито насолоджуються своєю грою, коли вдягають костюм і виходять на сцену. Все інше – другий план. Щоразу героїні проживають нову захопливу історію перед схвильованим залом. І тут саме камерність малої сцени театру Шевченка допомагає найкраще розкрити їхні образи.

– Я люблю камерну сцену, малі форми. Мені тут дуже комфортно. Для малої сцени треба спеціально підбирати акторів, спеціальну драматургію і з ними працювати треба по-іншому. Тут інша подача. Тут якісь ситуації інтимні мають бути. Це більше інтим, ніж феєричне шоу.  Тут обмежені технічні можливості. Але в рамках цієї обмеженості і народжується щось надзвичайне, – зізнається режисерка-постановниця.

Також особливим акцентом у постановці є музика Богдана Весоловського, українського композитора, чия творчість була несправедливо забута через репресії 30-х років ХХ століття. Талановита гра провідних майстринь сцени Ольги Радочинської та Людмили Кусакіної, їхні неперевершені акторські здібності додавали особливої магії театральному дійству. А що краще: жити, граючи чи грати, живучи, кожен у глядацькій залі обирав для себе сам.

Льоля Дніпровська.