Завдяки пані Юлії символ української незламності побачили в усіх куточках світу. Завдяки її рукам «Шафа з Бородянки» тепер прикрашає інтер’єр не однієї кімнати за межами України, а історія про вцілілу шафку та керамічного півника стала відома чи не усьому людству. Румбокси дніпрянки Юлії Герасименко – це про наше, про українські традиції, про затишок бабусиної хати, про красу землі, про автентичність та неповторність, про те, що викликає захоплення і про те, що болить. 

Творчість пані Юлії дивує. І хочеться більше дізнатися, як звичайна українська жінка може зробити такі дивовижні речі, наповнені глибоким змістом. 

Напросилися до майстрині у гості, і там на нас чекав сюрприз у вигляді ще одного майстра – юного Андрія, який перейняв у мами творчий талант.

Пані Юліє, розкажіть, з чого все починалося?

Після переїзду в Дніпро я перебувала у важкій депресії, і мені конче потрібно було її якось подолати. Шукала, чим би могла зайняти свої руки, щоб переключити мозок. До того ж, як жінка практична, я хотіла, аби творчість ще могла принести й заробіток. Зробила ретельну екскурсію мистецькими сайтами, і мій вибір зупинився на предметах декору із кавових зерен. Справа пішла, як пішла геть і депресія. Я дійсно отримала багато клієнтів, потроху заробляла, стала учасницею багатьох мистецьких виставок. 
Проте я дуже швидко зрозуміла, що люди вже цього «наїлися». А мої руки та моя фантазія знову почали вимагати змін.

6 років тому натрапила на мініатюри китайських авторів. Ці роботи мене дуже захопили та надихнули. Не вагаючись, вирішила спробувати. Одну із своїх перших робіт взяла на мистецький ярмарок і з реакції публіки зрозуміла – це моя майбутня справа, це те, чим я хочу займатися. 

Сьогодні Ви авторка багатьох мініатюр на різну тематику. Це й інтер’єри, це й адвент-календарі, це і просто атмосферні простори... Напевно, Ви багато вивчаєте історичної літератури, краєзнавчої. Як вдається так тонко передати колорит побут, звичаї та культуру?

Коли я починаю новий проєкт, я дійсно вивчаю суть, ретельно обдумую усі деталі, вивчаю багато подробиць з теми, над якою працюю. Я занурююся в роботу  повністю. 

Наприклад, наразі у мене є замовлення на кондитерську визначеного періоду часу. То мені треба знати все – який антураж був притаманний саме цьому часовому відрізку та цій території, який вигляд мали тодішні кондитерські вироби. Адже кожна деталь повинна відповідати – усе до найменшої дрібниці. Допомагає пошукова інтернет-система, історичні фото, статті, розповіді очевидців. 

З війною у Вас з’явився дещо інший напрямок. Як виникла така ідея? 

І трохи, скажімо, інтимне питання – які почуття у Вас були, коли вперше відтворювали горе, принесене ворогом? 

«Шафа з Бородянки» була зроблена на прохання замовників. Чесно кажучи, я довго відмовлялася, бо розуміла, що для мене це буде складне моральне випробування. Але під тиском замовника таки здалася. Спочатку перечитала історію, дізналася, що господарка тої кухні жива, що вона встигла виїхати до руйнування - це мене трохи заспокоїло. А замовник - мешканець того будинку - переконав мене, що для їхньої родини це справді дуже важливо. Це як міні-музей, це як втілення їхнього минулого життя, це така собі пам'ять, яка не просто відтворює минуле, а відтворює відчуття, які довелося пережити цій родині. 

Моя робота одним не дає забути, іншим - розповідає. Копії цієї роботи роз’їхалися далеко за межі України. Їх розігрували, як лоти на донати на ЗСУ. Для мене це дуже важливо і є додатковим стимулом.

Якось мене просили відтворити і «жовту кухню» з Набережної Перемоги, 118. Всі ж напевне бачили залишки інтер’єру з жовтими меблями. Але тут категоричне – «ні». Ця трагедія ще дуже болить у моєму серці. І ця рана не дає моїм рукам робити дніпровський румбокс. Тим більше, мої близькі знайомі особисто були знайомі із загиблим тренером. Тому це категоричне табу для мене.

Сьогодні вироби із полімерної глини все більше стають популярними. Які особливості її «поведінки»?

Полімерна глина вже давно популярна серед моїх колег. Вона вже добре вивчена майстринями. Найбільший плюс «полімерки» – її екологічність. Цей нетоксичний матеріал можна використовувати для іграшок, навіть для декору посуду. Крім того, вона легка і приємна у співпраці. Але з глиною треба вчитися працювати. Якщо приймаєш її правила гри – вона тебе винагородить приємним процесом і класним результатом.

Наскільки тривалий процес виготовлення одного виробу, і що найважче і найкропіткіше у роботі?

Якщо рахувати від зародження самої ідеї та до останнього штриха – це може зайняти роки. Зізнаюся, одна моя ідея на тему Гаррі Поттера виникла ще до початку повномасштабного, і поки вона живе лише в моїй уяві. Якщо ж брати сам процес виготовлення – «сіла і творю» – залежить від складності, від кількості деталей та від матеріалу, який використовую – від трьох днів до трьох тижнів. 

Найважче для мене – це монотонність. Творчі люди зрозуміють – хочеш рухатися далі, втілювати ідею, яку народила твоя фантазія, а не можеш перейти до наступного етапу, бо не завершено кількашарове покриття для фону з матеріалу, який вимагає тривалої просушки. І таких нюансів дуже багато. Найкопіткіше іноді буває працювати з деякими матеріалами. Наприклад, у  Бородянській шафі фактура понівеченої стіни зроблена з алібастру. Він має властивість швидко застигати, тому іноді робота з ним перетворюється у «красивий забіг на швидкість». Це складно, бо іноді деталі вимагають скрупульозності. 

Як домашні сприймають Ваше захоплення? Ви ж працюєте вдома, тобто рідним доводиться жити поряд з майстернею.

Це уже навіть не захоплення, це моя робота, тож у них просто немає виходу. ( прим. автора – жартує) Задіяна вся родина. Чоловік мене всіляко підтримує, на ньому лежить частина роботи – виготовлення основи для румбоксу – суто чоловіче. Син теж активно допомагає, я його залучаю до творчості, і наразі він мій головний помічник, учень і десь навіть критик. 

До речі, 11-річний Андрій не лише допомагає мамі, а є автором власних творчих робіт. Хлопець займається авіамоделюванням та робототехнікою, є призером багатьох змагань з технічного моделювання, неодноразово представляв місто та область на масштабних змаганнях. Хобі цього обдарованого хлопчика точно колись стане його родзинкою. Тож, користаємося моментом і трохи поспілкуємося з юним митцем з родини Герасименко.

Андрію, як ти відчув і зрозумів, що маєш займатися творчістю?

Колись ще зовсім маленьким я грав у лего і зрозумів, що мені вже набридли одноманітні деталі. Я вирішив зробити власний конструктор із власних матеріалів. Це напевно, було початком. Мама з татом мене підтримали, завжди допомагають у придбанні матеріалів. Мама дає багато корисних порад як працювати з тим чи іншим матеріалом. Адже я не маю такого досвіду, як мама.

Як мамине хобі вплинуло на твої вподобання?

Мені дуже подобається дивитись, як з маминих рук виходить диво. Це мене дуже надихає, тож вирішив і сам спробувати. У нас різний вид творчості, тому немає конкуренції. Скоріше, ми доповнюємо один одного. Вона мені дає підказки, а я їй віддячую допомогою у її творчості. 

Розкажи, як у тебе відбувається сам процес – як виникають ідеї, і як проходить процес їх втілення?

Якщо я побачив у книзі якийсь цікавий літак, то у мене одразу виникає бажання зробити його копію. Вивчаю схему, розміри, оцінюю свої сили і потім роблю. Головне – це визначитися з масштабом. Потім - обов’язкове креслення, і це напевне, моя улюблена частина роботи. Потім роблю деталі і збираю.

Наскільки я знаю, ти вже був учасником конкурсів серед майстрів. Розкажи, наскільки це для тебе важливо, і які почуття виникають, коли здобуваєш нагороди?

Я завжди прагну здобувати лише призові місця. Тому визнання для мене важливо. Якщо мою роботу не оцінили, то намагаюся знайти причини, розібратися, де схибив, що не так зробив і врахувати помилки на майбутнє. Адже моя творчість – не зовсім довільна. Тут є правила, і саме їх дотримання – найважливіший аспект успіху. А мені, як майбутньому інженеру, треба розвиватися саме в цьому.

Тобто, ти мрієш стати інженером і вже сьогодні так себе готуєш до майбутньої професії?

Так, я дуже хочу стати інженером, мені дуже цікава ця професія. Мені подобається не просто створювати в уяві точні копії механізмів, а робити їх з дотриманням точних параметрів, але у зменшеній копії. Я хочу пізнавати нові техніки, вдосконалювати те, що вже спробував, аби професійно займатися авіамоделюванням та робототехнікою. 

Наша редакція у захваті від робіт юного інженера, ми відверто захоплюємося таким талантом. Бажаємо Андрію  успіхів і здійснення мрії. 

І поки юний конструктор займається своєю черговою моделлю, повернемося до мами Юлії.

Юліє, чи маєте якісь традиції, прикмети або табу, якими керуєтеся у власній творчості?

Моя головна і єдина традиція – я ніколи не працюю без натхнення. От наприклад, сьогодні. Я підготувала до відправки попереднє замовлення і вирішила переключитися на роботу з клієнтами. Адже щоб бізнес розвивався, мало тільки творчо працювати, треба ще й піаром займатися, і бухгалтерією. Тож, зараз руки чекають натхнення. 

Я вважаю, що хороша енергетика у майбутньої речі може бути лише тоді, коли вона робилася з натхненням, а не тому, що треба. Якщо робиш з бажанням – то виходить все краще, ніж задумано, і майбутній власник виробу любитиме цю річ.

І ще маю принцип – якщо індивідуальне замовлення йде врозріз моєму баченню – я відмовляюся, скільки б воно не принесло мені заробітку. Якщо мені не комфортно з клієнтом на етапі домовленостей – теж відмовляюся. Такі ми, творчі люди. (прим. автора – посміхається)

Яка Ваша улюблена робота? Розкажіть її історію.

Кожну люблю по-своєму. Мені дуже подобається процес народження нової роботи в голові. Я довго виношую ідею, продумую всі деталі. Це як вагітність у жінки – дуже відповідальний етап, і від нього залежить, яким буде майбутній плід. Коли вже народжену роботу порівнюю із задумом, довго дивлюся на результат – мене це тішить. Як правило, це на 100% те, що я хотіла і що уявляла. 

Виділити улюблену роботу не зможу. Є примірники, які я не люблю робити, сам процес мені не дуже імпонує, бо для мене є якісь складнощі. Наприклад, та ж сама «Шафа з Бородянки» - вона для мене складна - і морально, і технічно. Я намагаюся зробити одразу кілька заготовок, коли вже налаштуюся. Бо, як уже говорила, у цій роботі дуже складна основа подальшого румбоксу, тож цей етап роботи не люблю. Крім того, щоразу переживаю біль, а це складно для психологічного стану.

Чи брали Ви участь у творчих конкурсах, чи плануєте надалі вчити інших майстерності?

Ні. Я не бачу в цьому для себе сенсу. Були тематичні ярмарки, покази. Але не конкурси. Творчість – не змагальна річ. Тут цінителі не судді, не журі, а глядачі. І якщо хоч одній людині робота подобається – робота варта життя. 

Вчити теж нікого не буду – я не люблю і не вмію вчити. Крім того, як на мене, то зайва витрата часу. Якщо майстриня захоче займатися саме таким видом творчості, відчує, що це її справа – вона всі тонкощі зможе опанувати самостійно, як це зробила я свого часу. 

Які творчі плани маєте на майбутнє?

Є ідеї на нові проєкти, але немає часу. Є багато замовлень, і мене це радує, тому наразі працюю на наявних клієнтів. Хочеться, щоб нарешті завершилася війна, і ми змогли б дивитися далі у майбутнє і будувати своє життя уже в мирній Україні.