Під прицілом: реалії життя у прифронтовому Нікополі
Нікопольці сьогодні живуть у своєрідній «сірій зоні» зовсім поруч із позиціями російських окупантів. Це щоденний вибір між відчайдушним бажанням триматися за рідне місто та постійною загрозою артобстрілів. Щоранку й щовечора Нікопольський район фігурує звітах із безпекової ситуації на Дніпропетровщині.

Ось розповідь, яка змальовує реалії життя у прифронтовому Нікополі. Нікопольчанин Сергій разом із дружиною приїхав до Дніпра допомогти синові з переїздом із університетського гуртожитку, який постраждав внаслідок ракетного удару по місту у поточному місяці.

«Живемо, так би мовити, під прицілом. Нікополь постійно під обстрілами, тому що ми знаходимося у восьми кілометрах від міста Енергодара. На нас летять і дрони, і ракети. КАБи, слава Богу, поки ні.

Якщо на нас почнуть КАБи летіти, нам треба буде виїжджати. Вони нас просто зітруть із землі. Вони і так шмаляють по нас із «Градів», РСЗВ. Живемо під постійними артобстрілами.

У новинах вам далеко не все говорять. Ви не бачите, що коїться у нас. І кожен день. Обстріли почалися із 8 липня 2022 року. І по сьогодні. А зараз додалися ще й FPV-дрони», - розповів нікопольчанин.

А ще місто знаходиться всього за чотири кілометри від тимчасово окупованого берега та позицій ворога. Обстріли можуть початися будь-якої миті, незалежно від часу доби. Тиша - це ілюзія. Звуки вибухів стали фоном життя місцевих, у Нікополі майже немає куточка, де була б тиша.

«Фактично ми підлаштовуємося під графіки безпеки - походи до магазинів, аптек чи на роботу плануються так, щоб не наражатися на найбільший ризик, коли обстріли посилюються. А ще правило двох стін у нас стало життєвим стандартом. Сусіди стали справжньою сім'єю. Гуртуємося, допомагаємо літнім людям із продуктами та водою.

З часом страх у нас трансформувався у тверезий розрахунок та глибоке бажання не дати ворогу зруйнувати наш звичний побут», - додав Сергій.

Нікополь продовжує жити. Попри те, що місто перетворилося на «мішень у тирі». Його жителі зберігають надію, працюють і чекають на закінчення війни, не покидаючи рідних домівок.