У Дніпрі відбулася прем’єра документального фільму «Татові кольори» режисерки Катерини Стрельченко. Показ у Menorah Center зібрав повну залу - серед глядачів були діячі культури, журналісти, представники міських структур, герої стрічки разом із рідними та дніпряни, які просто натрапили на анонс і прийшли побачити прем’єру.

Цього вечора глядачі не просто дивилися кіно, а завмирали в особливо важких моментах, усміхалися крізь сльози. А коли на екрані з’явилися фінальні кадри, зал підвівся. Лунали тривалі оплески, а на очах у багатьох глядачів були сльози.

Нікого не може залишити байдужими сама історія, яку розповідає фільм. У центрі «Татових кольорів» - доброволець і художник Микола Філонов. Його історія - про війну, важкі випробування, тривале відновлення після тяжкого поранення.

Але водночас це історія про родину, любов і те, як близька людина може допомогти знайти сили рухатися далі.
Особливе місце у цій історії займає донька Миколи - Влада. У момент, коли її батько переживав один із найважчих періодів, дівчинка вклала в татову руку пензлик. І саме через кольори та творчість між батьком і донькою виник новий зв’язок, який став важливою частиною шляху захисника до відновлення.

Микола серйозно захопився живописом, і вже має велику галерею своїх робіт. А незадовго до прем'єри фільму «Татові кольори» відбулося відкриття його персональної виставки «МИКОЛА. ПЕРША ПЕРСОНАЛЬНА» у Музеї сучасної російсько-української війни. Головний її меседж - «Від болю до кольору». Відкриття виставки стало одним із фінальних етапів зйомок документальної стрічки.

Для Миколи Філонова та його донечки Влади цей вечір був особливим: вони вперше побачили на великому екрані історії, частиною яких є їхнє власне життя.

А по той бік екрана цього вечора була команда, яка створила стрічку - режисерка Катерина Стрельченко та її колеги. 

Від перших розмов із героями до знімальних днів, монтажу, роботи зі звуком і музикою команда пройшла довгий шлях, перш ніж «Татові кольори» побачили глядачі. І реакція залу стала для них, мабуть, найважливішою оцінкою.

Після показу зустріч не завершилася. Глядачі змогли поспілкуватися з режисеркою та головними героями стрічки, поставити запитання, поділитися власними враженнями та просто поговорити про побачене.

Розмова вийшла теплою і дуже особистою. Адже після такого фільму складно одразу перейти до звичайних розмов - історії, побачені на екрані, ще довго залишаються всередині.

«Татові кольори» - це не лише документальна стрічка про окрему родину. Це історія про людей, які проходять через випробування війною, про силу близьких і про здатність знаходити світло навіть у найскладніші періоди життя.

Особливо емоційно потужними у стрічці стали кадри, де Микола детально розповідає про обставини отримання важких поранень. Він був вже тяжко поранений, коли отримав ще й вибухову травму. За його словами, шансів вижити майже не залишалося. Але сталося диво - він вижив. Під час зйомок Микола повертається до Чернівців, де його рятували, аби подякувати своїм лікарям.

Щемливим є й епізод, де Микола приходить на могилу свого старшого брата, який загинув на війні. А ще - момент, коли брат приходить до нього уві сні.

Проєкт «Татові кольори» підготовлено за підтримки Українського культурного фонду в межах програми «Стійкість суспільства через культуру».

Прем’єра у Дніпрі стала лише початком шляху фільму до свого глядача.

Після показу журналістка «Дніпро.Прес» поспілкувалася з головним героєм стрічки Миколою Філоновим та дізналася про його враження від вже готової роботи.

«Я емоційно пережив цей фільм, бо це моє життя»

-Миколо, чи побачили ви щось нове у фільмі, хоча й самі пережили всю цю історію?

-Я, в принципі, пережив увесь цей фільм, бо це моє життя. Але побачив усе трохи по-новому - так, як це сприйняла і показала Катерина. Мене це дуже вразило, і мені надзвичайно приємно. Сам сюжет я знав, але, попри це, мені дуже сподобалося, як усе зроблено. Сподіваюся, що цей фільм буде корисним для людей, які опинилися у схожій ситуації - для тих, хто опустив руки й не бачить подальшого шляху. Можливо, саме для них ця історія щось змінить і допоможе рухатися далі. Я вважаю, що це цінний фільм. Не лише тому, що він про мене, а й тому, що Катерина дуже грамотно все подала.

-А як ви сприйняли реакцію людей у залі? Бачили, що багато хто плакав?

-Якщо чесно, я сам такий, що поплакав би, якби ніхто не бачив. Тому під час показу я більше думав про те, щоб самому не заплакати, і не дуже стежив за реакцією інших. Але було видно, що багато людей проживали все це разом із нами, пропускали історію через себе. Катерина так і казала, що фільм буде дуже розчулювати. Тож я був готовий до такої реакції.

Нашій журналістці також вдалося поспілкуватися з режисеркою стрічки Катериною Стрельченко та дізнатися, як вона сама оцінює реакцію глядачів і якою бачить подальшу долю фільму.

«У ці моменти я видихаю і розумію, що все вдалося»

-Катерино, як ви оцінюєте реакцію глядачів на прем’єрі?

-Все пройшло чудово! Глядачі встали й аплодували стоячи. Це сталося ще навіть до фіналу фільму - люди вже його відчули. У такі моменти я завжди видихаю і розумію, що все вдалося. Я дуже люблю цю енергію обміну, коли після фільму люди діляться своїми емоціями та думками. Я вдячна кожному, хто прийшов подивитися наш фільм.

-Чи плануєте показувати «Татові кольори» для військових, зокрема у шпиталях? І чи може ця стрічка бути для них надихаючою?

-Так, стрічка надихає. Її треба показувати скрізь. У нас є партнер - департамент ветеранської політики. Думаю, будемо організовувати такі покази. Я точно можу пообіцяти, що фільм не лежатиме на полиці.

-Де глядачі зможуть побачити фільм після прем’єри?

-Бажано стежити за нашими сторінками в соціальних мережах - Instagram та Facebook. Там ми пишемо, коли і де будуть покази. Ми не можемо наступного дня після прем’єри просто викласти фільм у відкритий доступ. Але покази обов’язково будуть. Як мінімум - у Дніпрі. Стежте за анонсами.

Також ми поспілкувалися з юною героїнею стрічки Владою Філоновою - донькою Миколи, яка з дитячою безпосередністю розповіла про свою участь у зйомках та враження від фільму.

«Я дізналася про показ лише за три дні до прем’єри»

-Владо, ти, напевно, дуже чекала на цю прем’єру?

-Я взагалі дізналася, що буде показ, тільки за три дні до прем’єри. Спочатку не хвилювалася. Вчора не хвилювалася, позавчора теж. А от сьогодні вже почала переживати - думала, як люди сприймуть фільм.

-Як тобі далася робота над стрічкою? Чи було щось складне під час зйомок?

-Нормально. Іноді навіть весело було, а загалом усе досить легко. Чогось такого дуже важкого для мене не було.

-Ти колись замислювалася пов’язати своє життя з кіно - наприклад, з акторством чи режисурою?

-Так. Коли я була маленька, завжди мріяла знятися в якомусь фільмі. Хотіла бути акторкою або співачкою.

На прем’єру до Дніпра спеціально приїхала і мама Миколи Філонова - пані Людмила. 

Жінка живе у селі Військовому, що неподалік нашого міста. Журналістка «Дніпро.Прес» поспілкувалася з Людмилою Філоновою про те, як вона сприйняла появу історії її сина на великому екрані.

«Я знову все переживала і плакала»

-Пані Людмило, як вам прем’єра? 

-Я знову все переживала. Сиділа і плакала, і сміялася, і все одразу. Ніби по-новому все прожила.

-Ви очікували, що з історії вашого сина вийде такий фільм?

-Я навіть не уявляла, що таке станеться. Спочатку вони всі просто приїжджали до мене у гості, щось знімали, збирали все уривками. А потім я побачила, що з цього вийшов справжній фільм.

-Яким Микола був у дитинстві?

-Він оптимістом був із дитинства. Для нього ніби не було чогось надто складного. Міг із хлопцями піти в посадку, щось там собі придумати, навіть яму викопати, багаття розпалити. Він завжди був таким активним. Я дуже за нього переживала і підтримувала його. Після всього, що сталося, йому було тяжко, бували й моменти, коли накривала депресія. Але останнім часом життя наче потроху налагодилося, він тримається.

-Ви підтримуєте його творчість?

-Звичайно. Я приїжджала і на виставку його картин, завжди підтримувала сина. Для мене важливо бути поруч із ним.

-У стрічці все виглядає дуже природно. Вам не було складно перед камерою?

-Та ми і не грали. Просто жили. Здається, навіть камер не бачили. Все було так, як у житті. Я навіть у домашньому халаті була - усе як було, так і показали.

«Татові кольори» - це фільм, який не просто дивишся, а проживаєш разом із героями. Він залишає після себе емоції, думки й тиху паузу, коли після фінальних кадрів ще не хочеться говорити.

Якщо матимете нагоду побачити цю стрічку - обов’язково скористайтеся нею. Можливо, саме ця історія нагадає вам, наскільки важливо мати поруч тих, хто допоможе знову знайти свої кольори.